Туга за домом, почуття ізоляції, труднощі у побудові стосунків та адаптаційний стрес — це виклики, з якими стикаються багато студентів, як з Польщі, так і з-за кордону. Про те:

– коли самотність стає реальною проблемою?

– як мовні бар’єри впливають на психологічне благополуччя?

-яким чином університет може підтримати інтеграцію студентів?

Саме про це  розповідає академічна психологиня Maryna Kuzmyn.

Maryna Kuzmyn — психологиня та травматерапевтка. Має досвід психологічної роботи з молоддю та дорослими, зокрема з колишніми військовими (у тому числі терапія посттравматичного стресового розладу). Працює з розладами настрою, депресією, тривожністю та проблемами в міжособистісних стосунках. Допомагає відкривати потенціал і створювати більш задовільне життя. Супроводжує у процесі змін, підтримує у відновленні внутрішньої рівноваги. У своїй роботі поєднує професійні навички з емпатією, глибоким аналізом та гнучкістю. Займається викликами, пов’язаними з підтриманням міжособистісних стосунків. В Академічному центрі особистісного розвитку та психологічної підтримки УІТМ відповідає за психологічні консультації та консультації з особистісного розвитку польською й українською мовами для працівників і студентів.

Що таке туга за домом у контексті студентського життя і коли вона стає реальною проблемою для студента?

Maryna Kuzmyn: Туга за домом — це одна з найуніверсальніших реакцій на зміни, але водночас одна з тих, про які рідко відкрито говорять в академічному середовищі. Коли ми залишаємо знайоме місце, ми втрачаємо не лише родину чи друзів. Ми також втрачаємо всю невидиму структуру повсякденності: рутину, запахи, звуки, ритм дня, відчуття, що ми знаємо, як орієнтуватися у світі. Це відчуття безпеки, і часто ми навіть не усвідомлюємо його цінності, доки воно не зникає.

Туга не свідчить про слабкість, незрілість чи про те, що студент «не підходить» для самостійного життя. Вона свідчить про те, що людина була прив’язана до чогось цінного. Проблема починається тоді, коли туга перестає бути фоном і стає головним переживанням. Коли важко встати зранку. Коли навчання втрачає сенс. Коли студент віддаляється від людей не тому, що потребує паузи, а тому, що вже не має сил на контакт. Коли єдина думка, яка приносить полегшення, — це повернення додому, не як омріяна поїздка, а як втеча. Якщо такий стан триває понад чотири-шість тижнів і нічого не змінюється, варто усвідомити, що нам може бути потрібна підтримка, якої ми ще не отримали.

Які найпоширеніші симптоми почуття ізоляції у студентів, як польських, так і іноземних?

MK: Ізоляція рідко виглядає так, як ми її уявляємо. Це не завжди людина, яка сидить сама в кутку аудиторії й ні з ким не розмовляє. Часто вона абсолютно непомітна зовні, і саме тому є такою небезпечною — як для оточення, так і для самого студента.

Психологічні наслідки — це хронічна втома без очевидної причини, зростаюче небажання виходити з кімнати, відчуття, що «всім іншим легше» і що тільки з нами щось не так. Це заміна реального контакту пасивним переглядом соціальних мереж — парадоксально саме тоді, коли найбільше бракує близькості. Це проблеми зі сном, концентрацією та навіть із базовими завданнями, які раніше були звичними.

Тіло також реагує — і часто раніше, ніж психіка. Головний біль, проблеми зі шлунком, часті застуди, ослаблений імунітет. Самотність буквально болить. Нейробіологічні дослідження доводять, що мозок сприймає соціальний біль так само, як фізичний. Багато людей описують ізоляцію як спостереження за життям через скло. Вони бачать інших, чують сміх, помічають, як хтось будує стосунки, але почуваються відділеними від цього невидимим бар’єром. І проблема в тому, що зовні цього ніхто не бачить.

З чого найчастіше виникає самотність у перші місяці навчання і які фактори її посилюють?

MK: Головна причина проста, хоча рідко озвучується прямо: студент раптом втрачає зв’язок із мережею підтримки, яка будувалася все шкільне життя. Протягом багатьох років його оточували ті самі люди — у класі, в районі, на додаткових заняттях. Стосунки виникали автоматично завдяки близькості та повторюваності. В університеті цього немає. Треба починати з нуля, і це важко навіть для відкритих і комунікабельних людей.

До цього додаються нереалістичні очікування. «Студентські роки — найкращий період життя» — це переконання створює великий тиск. Фільми, серіали, історії старших братів і сестер формують образ навчання як безперервної пригоди, сповненої дружби й свободи. Коли ж реальність інша — перші тижні складні, самотні й дезорієнтуючі — з’являється враження, що з нами щось не так. Але це неправда. Побудова стосунків з нуля просто потребує часу, а цього часу нам ніхто офіційно не дає.

Також виникає схильність порівнювати себе з іншими, які здаються впевненішими, більш «своїми» в новому середовищі — хоча часто вони теж почуваються так само.

Чи по-іншому переживають тугу за домом іноземні студенти порівняно з польськими? Які ключові відмінності?

MK: Суть переживання однакова — бракує близьких людей, знайомого місця, безпечної рутини. Але контекст, масштаб і інтенсивність цього досвіду зовсім різні. Важливо це розуміти, інакше легко або недооцінити ситуацію іноземних студентів, або навпаки — вважати, що польським студентам підтримка не потрібна.

Польський студент, який переїжджає в інше місто, сумує за людьми та місцями. Але він розуміє оточення, знає мову, культуру, принципи роботи установ, знає, чого очікувати. Він може поїхати додому на вихідні, якщо справді цього потребує. Нове середовище інше, але не чуже в глибшому сенсі цього слова.

Іноземний студент втрачає майже все одночасно. Дім, мову, культуру, звички, правила функціонування установ, а часто навіть ритм дня та їжу, знайому з дитинства. Психологи називають це культурною дезорієнтацією, і це щось серйозніше, ніж звичайна ностальгія. Це відчуття, що правила гри в новому місці зовсім інші й ніхто їх не пояснив. Що навіть найпростіші речі — похід до лікаря чи розмова в деканаті — потребують додаткових зусиль і сміливості. А ще зазвичай немає можливості швидко повернутися додому, щоб перепочити. Дім надто далеко — географічно, фінансово, логістично. І ця неможливість втечі є прихованим тягарем.

Яку роль у почутті ізоляції відіграють мовні та культурні бар’єри у міжнародних студентів?

MK: Величезну! Мовний бар’єр — це не лише труднощі у спілкуванні в університеті чи державних установах. Насамперед це неможливість бути собою повною мірою. Коли людина недостатньо добре знає мову, вона не може бути дотепною, тонкою, іронічною так, як є насправді. Студент стає спрощеною, урізаною версією себе, і це глибоко виснажує та фруструє. Усередині залишається та сама людина — з почуттям гумору та чутливістю, але вона не може цього показати.

Багато іноземців у перші місяці «грають», удаючи, що розуміють більше, ніж насправді, щоб не виглядати слабшими, не гальмувати групу й не бути «проблемою». Це вимагає величезної кількості енергії, яка потрібна на все інше — навчання, стосунки, адаптацію.

Культурний бар’єр ще тонший, бо невидимий і важко називається словами. Різні системи цінностей, інші норми прямоти й дистанції, інший ритм розмови, інші правила щодо того, коли можна жартувати, а коли треба бути серйозним — усе це призводить до непорозумінь, причини яких неочевидні. Іноземний студент може сприйняти щось як відторгнення, хоча в польській культурі це просто нейтральна поведінка. Або навпаки — його дії можуть бути неправильно зрозумілі оточенням. Коли ми чогось не розуміємо, ми інтерпретуємо це через власні упередження й робимо хибні висновки. Саме тому так важливий наставник, куратор чи старший студент, який може пояснити ці відмінності й допомогти до них звикнути.

Як страх бути неприйнятим у групі впливає на побудову стосунків та студентську активність?

MK: Страх відторгнення працює як пастка — і дуже підступна, бо замикається сама на собі. Студент боїться, що його не приймуть, тому не проявляє ініціативи. Не заговорює першим, не пропонує зустрітися, не записується до студентських організацій, бо думає: «Їм усе одно не сподобається хтось такий, як я». А оскільки він не робить перший крок, його ніхто не запрошує, бо інші також мають свої страхи й чекають, що хтось почне першим. Так зміцнюється переконання: «Я знав, що сюди не вписуюсь». Це класичне самореалізоване пророцтво.

Цей механізм також впливає на студентську активність. Страх оцінки стримує участь у наукових гуртках, студентському самоврядуванні, волонтерстві, групових проєктах — а саме ці місця є найкращим шляхом до знайомств. Не великі інтеграційні вечірки й не короткі розмови в коридорах, а спільна діяльність навколо чогось важливого.

Чи іноземні студенти частіше переживають сильніший адаптаційний стрес, ніж польські?

MK: Так. І це добре описано в науковій літературі, але важливо сказати прямо: не тому, що іноземні студенти слабші чи менш самостійні. Причина в тому, що масштаб змін, через які вони проходять, значно більший.

Нова система освіти, нова мова навчання, нова культура, інші закони й адміністративні правила, інша їжа, інші стосунки, інший клімат — і все це одночасно, на самому початку, коли підтримка близьких найдалі, а власна мережа підтримки ще дуже слабка. Психологи називають це акультураційним стресом — це щось інше, ніж звичайний стрес від першого етапу самостійного життя.

До цього додається тиск, який часто залишається непомітним для оточення: відчуття, що людина представляє не лише себе, а й усю свою країну. Що не можна дозволити собі слабкість, бо це кине тінь на всіх співвітчизників. Це величезний тягар, який такі студенти несуть мовчки.

Багато людей також походять із культур, де звернення по психологічну допомогу сильно стигматизоване, де говорити про психічні труднощі вважається слабкістю чи соромом для родини. Через це навіть коли дуже важко, складно про це сказати. Складно попросити допомогу. І складно її прийняти, навіть якщо її пропонують.

Які способи боротьби із самотністю найчастіше обирають студенти і які з них найефективніші?

MK: Найефективніші стратегії — це ті, які створюють структуру регулярних зустрічей із тими самими людьми. Науковий гурток, спортивна команда, волонтерство, мистецькі заняття, мовний клуб — будь-що, що змушує людей регулярно повертатися, взаємодіяти та пізнавати одне одного. Дружба будується через повторюваність, а не через інтенсивність — щотижневе тренування чи репетиція роблять незнайомців знайомими, а знайомих — близькими людьми.

Також важливо не чекати, поки з’явиться відчуття «готовності» до контакту. Іноді достатньо одного кроку: написати першим, попросити конспект, запропонувати разом піти після занять.

Натомість стратегії, які дають короткочасне полегшення, але в довгостроковій перспективі поглиблюють ізоляцію, — це використання соціальних мереж як заміни реального спілкування, перегляд серіалів як втеча від реальності та — особливо серед польських студентів — поїздки додому кожних вихідних. Останній механізм особливо підступний: він приносить тимчасове заспокоєння, але водночас заважає вкоренитися в новому місці. Кожне повернення робить нове середовище ще більш чужим. Головний принцип звучить так: близькість + час + повторюваність. Це формула стосунків, а студентське життя, всупереч усьому, створює для цього чудові умови. Потрібно лише дозволити цьому процесу працювати.

Коли туга та ізоляція повинні спонукати студента звернутися по психологічну допомогу і як подолати страх перед цим?

MK: Відповідь на питання «коли» дуже важлива, бо багато студентів чекають занадто довго. Часто тому, що не знають, де проходить межа між «нормальним» смутком і станом, який варто обговорити зі спеціалістом.

Опір зверненню по допомогу є поширеним і цілком зрозумілим. З’являється страх осуду — «що подумають інші?». З’являється сумнів — «мої проблеми не такі важливі, іншим гірше». З’являється почуття провини — «я не повинен забирати час у тих, хто справді цього потребує». Усе це думки, які знають багато людей і які ефективно стримують від першого кроку.

Але академічний психолог існує саме для того, щоб допомогти в складний період адаптації, а не лише у випадках клінічних психічних розладів. Можна прийти просто тому, що важко. Що щось не працює. Що не знаєш, що робити. І цього достатньо. Хороший перший крок — сказати собі: «Я піду на одну зустріч. Подивлюся, як це виглядає». Багато людей, які наважилися, після першої розмови кажуть: «Шкодую, що так довго чекав. Я не знав, що це може так допомогти».

Якщо з’являються думки на кшталт: «Чи має моє життя сенс?» або «Світ був би кращим без мене» — це вже не момент для відкладання рішення. Це сигнал до негайних дій: розмови з психологом, психіатром або звернення на гарячу лінію довіри. У такому випадку не потрібно бути сильним. Потрібно лише сказати комусь, що відбувається.

Розмовляла Anna Klee-Bylica з пресслужби та PR УІТМ.

Ти не сам — не бійся просити про допомогу

В Університеті інформаційних технологій і менеджменту в Жешуві добре розуміють, що період навчання — це час інтенсивного розвитку, але також моменти криз, стресу та сумнівів, тому університет намагається підтримати студентів у цих труднощах. З 2017 року в університеті діє Академічний центр особистісного розвитку та психотерапії УІТМ — перший такого типу заклад у Підкарпатському воєводстві, метою якого є підтримка студентів на кожному етапі. Це місце, де можна отримати професійну психологічну допомогу, яка допоможе зрозуміти свої емоції, впоратися з труднощами та знайти правильні рішення.